Візит Понтифіка

Прощавайте, Папо!

Вахтанг Кіпіані, "Українська правда" (4 квітня 2005)

За ватиканським порядком денним час вечірньої молитви та відходу до сну о 22.45. Папа Римський Іоан Павло ІІ пішов у засвіти за сім хвилин до цього. Перебуваючи у свідомості і, як стверджують люди з його найближчого оточення, зробив спробу зробити прощальний жест у бік пьяцца Сан Пьєтро, де зібралися десятки тисяч людей. Вони всі молилися і просили Господа прийняти втомлену душу 84-річного поляка (і трошки українця – його мама, Емілія Качоровська, була, як тоді казали „русинкою”) Кароля Войтилу. 263-го за ліком Римського першосвященника.

Папа помер. Відмучився, бо хвороби перемогли тіло, але так і не здолали його душу. Amen.

Цього дня очікували ЗМІ, змагаючись, хто перший повідомить про топ-новину. Американському телеканалу FoxNews навіть довелося вибачатися за видану в ефір неперевірену інформацію. І тим не менше – як і завжди, коли помирає тяжко хвора, але близька людина – чекаєш дива. Але серце понтифіка билося все рідше і, наче за якимось фізичним законом – щораз сильніше пульсувала кров у наших скронях.

Сотні мільйонів землян подумки прощалися з людиною, яка протягом понад чверті століття років була найбільшим моральним мірилом. Звичайно – окрім Його. Але Він на небі, а Папа – між нами, один із нас і водночас – найближчий до Нього...

Приїзд Папи в Україну – одна з найвизначніших подій десятиліття, нарівні з проголошенням незалежності та революцією на Майдані. Це була перевірка влади на цивілізованість. Президент Кучма пройшов випробування на „трієчку”, країна – на четвірку. Багатолітнєму бажанню понтифіка побувати на Україні, де він був лише єдиний раз – напередодні Другої світової – на військових борах Войска Польськєго – на теперішній Львівщині, не можна було ані виконати („а що скажуть у Москві?!”), ані відмовити...

Влада запрошувала його, бо незручно було відмовити, але категорично не бажала нічого для цього робити. Виникало навіть враження, що кучмівській адміністрації було вигідно, щоб Папа помер, аби тільки не мати клопоту бачити його в Україні.

Пригадую як неодноразово по-хамськи відповідали на звичайне питання – що робиться для організації візиту – в АП, МЗС, Кабміні – „ми не володіємо інформацією”, „питання перебуває у стані підготовки”. У цей самий час „європеєць” Кучма зустрічався з московськими архієреями і приймав нагороди РПЦ та УПЦ.

Пригадується коротке – буквально на пару хвилин – інтерв”ю з намісником Свято-Успенської Києво-Печерської лаври архієпископом Павлом (Лебедем). Питаю – чого православні так категорично заперечують право католиків побачити та поспілкуватися з Папою. Відповідь просто вбила: „мені, що римо-католики, що греко-католики – то одна Сатана”. Кінець синхрону.

Приліт Папи до Києва та Львова не змінив і не міг змінити конфесійної карти України. Православні залишились православними. Католики – католиками. Протестанти – протестантами. Влада – кучмівською та проросійською. Тодішня опозиція – назагал ліберальною та проєвропейською.

Не підберу слова. Нехай будуть „вони”. Вони боялися Папи не тому, що боялися „прозелітизму” (тобто перетягування католиками у свою віру православних), а порівняння людських чеснот скромного і непосидючого Папи, який у далеко пенсійному віці робив трансконтинентальні перельоти лише для того, щоб підтримати своїх чад десь у Камеруні, Гватемалі, Казахстані...

На його тлі православні „попи” на шестисотих мерседесах із Києво-Печерської лаври виглядають щонайменше фарисеями та спекулянтами, яких Христос вигнав з храму.

Цинізмом повіяло, коли про „великий вплив” померлого Папи розплився „мислієм по дрєву” Патріарх Алєксій ІІ, предстоятель Російської Православної церкви. Я все розумію, політика-геополітика-дипломатія тощо. Але факт назавжди залишиться фактом – Московська Патріархія зробила за останні роки все, щоб нога першого слов”янського Папи не ступила на землю українців, росіян і білорусів. Братів із так званої „єдиної колиски”.

У цій дивовижній впертості Патріарх Алєксій ІІ заробив, думається, ще одну зірочку на погони офіцера ФСБ. Якби стільки ж надзусиль РПЦ поклала на боротьбу з війною на території Росії, проблеми бідності, демографію, безпробудне п”янство своєї пастви та частини ієреїв.

Приїзд Папи в Україну у кінці червня 2001 року, який пройшов під акомпанемент злих злив і веселих дощиків запам”ятався не тільки самим фактом перетину цим уже дуже старим і вже тоді дуже хворим Чоловіком українського кордону (і це немало, зважаючи на шалений і брутальний за формами спротив т.зв. „православної”, а насправді погромно-чорносотенної публіки), а й надзвичайної атмосферою добра й любові. Таке було у найкращі і наайсвітліші хвилини Майдану. Почуття ліктя. Чуття єдиної родини. Відчуття історичності моменту, який вже ніколи не повториться.

СРСР вважав Папу-поляка одним зі своїх чільних ворогів. На одному рівні з американським президентом Рональдом Рейганом. І це справедливо. Бо саме ці люди зробили все, щоб знищити імперію зла. Щоб Україна і Балтія стали незалежними, щоб наші хлопці повернулися з Афганістану, щоб всі комуністичні режими у Східній Європі впали, а німці зажили єдиною нацією.

Впевнений, що наші наступники забудуть про товаріщєй Брєжнєва, Ярузельського, Живкова, Гусака, Кадара, але пам”ятатимуть про цього дивовижного гуманіста і життєлюба. Найдобрішого з Пап.

Версiя для друку