Помаранчева революція-2004

Українська революція чи р-еволюція?

Вахтанг Кіпіані, "Український журнал" (Прага, грудень 2005)

У революцій – принаймні, на території колишнього „великого й могутнього Радянського Союзу”, немає ні початку, ні кінця. Це зауваження повною мірою стосується й українських подій кінця минулого-початку нинішнього тисячоліття. Нинішньому поколінню українців пощастило не просто жити в добу глобальних світових катаклізмів, але й творити – зокрема, революційним шляхом – новітню історію своєї країни.

Після героїчного змагу за Українську Самостійну Соборну Державу 1930-1950-х рр. слово революція з’являється у новочасному політичному лексиконі десь на порозі 1990-х років. Якщо пам’ять не зраджує, то спочатку це означення приліпилося до масової акції громадянської непокори – студентського голодування на київській площі Жовтневої революції (Майдані Незалежності, який, до речі, отримав своє теперішнє ймення якраз під час описуваних подій). „Студентська революція”, „революція на граніті” тощо.

Звісно, з точки зору історичної науки чи політології ніякої революції тоді не відбулося. Ну, не могли кілька сотень відчайдушних ідеалістів повернути колесо радянської влади в інший бік, до незалежності й свободи. Але саме у душах мільйонів людей почав зникати страх. Перше, з чого починалася – у кожного своя – революція, з відмови платити партійні або комсомольські внески, з походів на мітинги так званих „неформалів” або купівлю за ще повноцінний, не інфляційний радянський рубль самвидавних газет.

Вихід патріарха радянської української літератури Олеся Гончара з комуністичної партії під час голодування студентів – це було сенсаційно. Але не революційно. Це був наслідок еволюції поглядів живого класика. Так само вчинили ще кілька тисяч компартійців. УРСР залишалося жити трохи менше року.

У жовтні 90-го я був студентом Миколаївського педагогічного інституту. Дізнаюся телефоном від мами, яка жила в Києві, що на Хрещатику повно студентів з білими пов’язками на чолах. Чогось вимагають. Прошу з’ясувати і за кілька днів дізнаюся, що хочуть вони п’яти конкретних речей:

1. Не підписувати т.зв. „Союзний договір” між республіками СРСР.

2. Відправити у відставку уряд, яким тоді керував Віталій Масол.

3. Верховній Раді – терміново ухвалити закон, за яким українські юнаки не мали відправлятись в армію у „гарячі точки” конаючої імперії.

4. Націоналізувати майно КПРС і комсомолу на території України.

5. Провести перевибори Верховної Ради на багатопартійних засадах.

Програма справді революційна. Як на ті часи, такою видається і тепер. Такою вона й сприймалася. З перших днів акції до студентів почали приходити „старші товариші” з Народної Ради – демократичної фракції Верховної Ради, яка налічувала трохи більше сотні членів (десь четверту частину депутатського корпусу). Хтось пропонував свою допомогу у контактах з владою ,інші намагалися спрямувати на „шлях істинний” – мовляв, все правильно, тільки вимогу переобрання парламенту не треба – бо „несвоєчасно”.

Дешева – і за ціною, і за якістю – комуністична преса почала шукати сліди тих, хто це діло замовив. Фантазії вистачило на американське ЦРУ і, в традиціях багаторічної пропаганди, „бандерівців”. Тим часом, самі студенти визнавали, що за приклад вони взяли успішні публічні дії болгарських студентів проти тамтешньої компартії, а також кривавий досвід китайських студентів з пекінської площі Тяньаньмень.

Але й такий – силовий – варіант був почасти реальний. Один депутат, якщо не помиляюсь, на прізвище Рева у парламенті вимагав від голови Верховної Ради Леоніда Кравчука і прем’єра Віталія Масола застосувати силу.

Мирний характер „гранітної революції” безумовно ріднив київський Майдан з оксамитовими революціями східноєвропейських народів. Крім Румунії, звичайно. Останнім комуністичним правителям України – Івашкові, Гуренкові, Кравчукові та іншим – у жодній спосіб не загрожувала доля „генія Карпат” Чаушеску.

На відміну від подій у Тимішоарі і Бухаресті український партійний апарат і спецслужби не мали повного контролю за гарячими і швидкими на підйом шахтарськими масами. Тим більше, що революційна ейфорія в Донбасі була не меншою, ніж у Києві чи на Галичині. Парткоми викидалися з шахт. У це важко повірити, але тодішній ватажок демократичного шахтарського руху Юрій Болдирєв нині займає відверто антиукраїнські позиції, співпрацюючи з церквою Московського патріархату.

Цілком очевидно, що події кінця 80-х років проходили під безумовним впливом тієї ж польської „Солідарності”. Про подібні зв’язки з угорськими, чеськими, словацькими, румунськими та німецькими інтелектуалами з антикомуністичних середовищ мені не відомо. Навіть якщо такі й були, то жодного реального впливу на формування громадської думки, а тим більше на розгортання національно-демократичної революції вони не мали.

Існували передусім персональні контакти В’ячеслава Чорновола, Михайла та Богдана Горинів з польськими друзями. Прізвища Куроня, Міхніка, Геремека добре були відомі освіченій публіці. Але водночас я б не переоцінював би „польський слід”. Бо важко собі уявити, яким чином мешканець, приміром, Дніпропетровська чи Миколаєва міг одержувати правдиву інформацію про події у Кракові, Гданську чи Польщі загалом. Інтернету тоді ще не було, телевізор показував події у світі винятково кремлівськими очима, бо власних бюро українське телебачення не мало (й понині не має!). А медійна взаємодія двох країн обмежувалася продажем у газетних кіосках УРСР „Кобєти і жице”, „Трибуни люду” чи „Уроди”.

Були певні лінії контактів і в молодечому русі. Через активіста української студентської громади з Варшави Романа Крика (тепер працює журналістом у Києві) підтримувалися контакти з Української студентською спілкою, активістами Руху та Української Гельсінської спілки. Через кордон перевозили літературу, газети і журнали, довідники про те як найкраще виготовити примітивну друкарню...

Та „революція” народила ціле покоління молодіжних активістів. Імена Олеся Донія, В’ячеслава Кириленка (нині – віце-прем’єр-міністр уряду), Маркіяна Іващишина стали знаковими. У когорті майданних борців були люди, цілком підготовлені для входження у владу. Але... Бажання зберегти тепленькі місця в парламенті й невіра у демократичні прагнення народу підвело тодішніх лідерів Народної Ради І. Юхновського, В. Чорновола, Л. Танюка, Л. Лук’яненка на пряме угодовство з Кравчуком. Вони не просто „забалакали” проведення позачергових виборів до Верховної Ради навесні 1991 року, якраз на хвилі національного відродження і романтизму. Вони разом із деморалізованою комуністичною групою „239+1”, де одиничкою значився митрополит Російської Православної церкви Агафангел, відтягнули вибори на 94-й рік. Це був пік економічної катастрофи з гіперінфляцією, яка сягала тисяч відсотків. Полиці магазинів були цнотливо порожніми. А зарплату у купоно-карбованцях видавали ледве не на кілограми...

Народ, який за неповні три роки втомився від „нєзалєжності” проголосував за порятунок – знову прокомуністичний склад Верховної Ради і на додачу – за президента Леоніда Кучму. У цей момент перший етап української націонал-демократичної революції зупинився. Рівно на десять років.

Помаранчева осінь 2004-го мала всі шанси завершити незакінчене на початку 90-х. Змушений повторитись, це теж не була революція, про які пишуть у підручниках з історії. Але це була революція емоцій, кольору, духу! Мільйони українців згадують події на Майдані і свою безпосередню і ніким не санкціоновану громадянську діяльність як найгарніший спогад свого життя.

Кожен міг робити, на що був здатний: випускав летючки, облаштовував наметові містечка, чергував у „Нічній Варті”, пересувався „Поїздом дружби” східними і південними територіями тощо – людям є, чим пишатись. І головне – у свідомості нації щось змінилося. Гостра реакція на несправедливість і бажання відстояти свої права стали пересторогою для цинічних політиків.

Але і ця революція, на мій погляд, залишилася незавершеною й понині. З цим, очевидно, погоджується один із „польових командирів” Майдану, а нині міністр внутрішніх справ Юрій Луценко, який на з’їзді партії „Пора” у грудні 2005 року заявив – „панове, революція не закінчилась!”

У зв’язку з тим, що про Orange Revolution вже написані тисячі статей і десятки книг, зупинюсь лише на одній, але суттєвій відмінності подій 2004 року від 1990 року, -- її „карнавальності”, помножена на легендарний – ще із часів „Солідарності” та гепенінгів легендарного Вальдемара Фрідріха, „Майора” – помаранчевий колір.

Не можна сказати, що гротеску і сатири не було на шляху до незалежності чи під час акції „Повстань, Україно!” у 2002-2003 роках. Варто згадати самвидавні „Сальцесон”, „Закарпатську гурку”, „Самостійний журнал”, „За кал”, „Грюндік” тощо, політично-фантасмагоричні акції „Променів Чучхе” – псевдолівацької групи, члени якої нібито шануючи вождя Трудової партії Кореї Кім Ір Сена відверто знущалися над автаркічним режимом КНДР, так і промосковською орієнтацією тодішнього київського керівництва. Це так схоже на вимоги „випустити ведмедя” з варшавського зоопарку на початку 80-х...

Але надзвичайно суттєвою відмінністю між східноєвропейською та українською ситуацією є неможливість застосувати такий серйозний чинник суспільного очищення як люстрація. В Україні ніколи не було навіть найменшого шансу на це. Ні у 1991 році, ні, звичайно, у 2004-му.

„Фарбований Лис” Кравчук ніколи б не допустив навіть парламентської дискусії про можливу заборону на професію для окремих категорій спецслужб і партійних комітетів. Але, треба визнати, що і націонал-демократи першої хвилі ніколи навіть і не пробували „пустити хвилю”. Можливо тому, що за легендою останній керівник КГБ УРСР Микола Галушко вивіз до Москви списки секретних співробітників держбезпеки.

Проекти законів про люстрацію, підготовлені правими депутатами – Л. Лук’яненком, О. Тягнибоком і В. Червонієм у постпомаранчевий період не мали й найменшої можливості бути ухваленими. І справа не в поверховій і явно кон’юнктурній підготовці законопроектів, але й у абсолютній відсутності політичної волі у „революціонерів”, провідників Майдану. Бажання „розчищати авгієви стайні кумівського режиму”, як обіцяли з трибуни Майдану, випарилося як тільки Центрвиборчком оголосив результати виборів.

Але розмова про те, чому не виконується гасло „Бандитам – тюрми!”, „політичну волю” керівництва держави і загалом наслідки революції варта окремої публікації. І великої суспільної дискусії.

Версiя для друку