Преса НаУКМА

Вахтанг Кіпіані не чує голосу могилянців

Ольга Хомета, журнал "Vivat Academia!" (№ 5, грудень 2008)

Два місяці (25 вересня - 28 листопада 2008 р.) у приміщенні Музею української звитяги НаУКМА тривала виставка "Український періодичний самвидав і неформальна преса 1964-1991 рр." з колекції журналіста Вахтанга Кіпіані, на якій були представлені найцікавіші “саморобні” газети та журнали, що видавалися в Україні, зокрема під час перебудови, та українцями за кордоном.

Вахтанг Кіпіані – екс-головний редактор журналу «Еженедельник Фокус», колишній шеф-редактор проекту «Великі Українці» на телеканалі «Інтер» (публічно відмовився визнати результати конкурсу, вважаючи їх сфальсифікованими). Одружений. Має доньку і двох синів. Має сайт kipiani.org і блог vaxo.livejournal.com.

- Які заходи тут відбулися під час проведення виставки?

- Виставка, до речі, перша подібного роду в Україні, сама по собі є подією. Плюс ми провели ще три заходи, як кажуть, у розвиток теми. Тут таки, в «Могилянці» відбулася презентація 2 книжок: «Рефлексій ідентичності» та двотомових «Конспектів самоусвідомлення» українського дисидента Зиновія Антонюка. Була надзвичайно цікава інтелектуальна дискусія, учасниками якої стали Вадим Скуратівський, Леонід Плющ, Микола Горбаль, Євген Захаров, Костянтин Сігов, В’ячеслав Брюховецький, інші наші цікаві сучасники.

Тут, безпосередньо на виставці, я провів відкриту лекцію для тих, хто вчиться на магістерці з журналістики. А директор Музею української звитяги пані Тетяна Люта ще й розповіла напрочуд цікаву і наповнену таємницями історію цієї будівлі.

Також відбулися перші «Кривенківські читання» -- спроба поговорити зі студентами про цінності вільної журналістики та демократичного суспільства, дізнатися про їхні думки, заручитися їхньою підтримкою в цьому питанні. Олександр Кривенко, котрому присвячена та подія, був і залишається культовою постаттю української журналістики, був першим редактором газет «Поступ» і «Post-Поступ», журналу «ПіК», Громадського радіо тощо. Говорили про те, що це означає бути європейцем після Кривенка? На жаль, інформаційний відгомін від цієї зустрічі, яку ініціював Володимир Павлів, найближчий товариш і співпрацівник Сашка, був не дуже сильний. Навіть у блогосфері…

- Хто допомагав Вам в організації виставки?

- По-перше, це Леонід Фінберг – директор Центру єврейських студій НаУКМА, який запропонував мені відібрати найцікавіші видання для виставки, допомагає готувати каталог неформальної преси та самвидаву. По-друге, це директор бібліотеки, і віце-президент академії пані Тетяна Ярошенко, яка всіляко сприяла організації виставки та заходів. Академія є співорганізатором виставки, у стенді могилянської преси та самвидаву – половина видань з вашої бібліотеки. Я дуже задоволений – і процесом, і результатом.

- Чи колегуєте Ви зі студентами й випускниками? Хтось з них приєднався до цієї події? У мене кілька десятків товаришів, які пройшли через Могилянку. На початку 90-х, ще як я вчився в миколаївському педінституті та дізнався з газет, що в Києві відроджують академію, порадив своєму товаришу Олегу Процику, з яким навіть в одній кімнаті в гуртожитку жили, спробувати свої сили. Він був у «першому призові» до Могилянки, коли тут все починалося. А ще ціную добрі відносини з президентом НаУКМА Сергієм Квітом, директором Могилянської школи журналістики Євгеном Федченком, професором Олексою Гаранем, який, до речі, передав мені на зберігання частину свого «перебудовного» архіву. Цікаво, що до газетного самвидаву були причетні і Володимир Кобзар, який працює в академії, був редактором кіровоградської газети «Думка», а пан Брюховецький – писав статті до неформальної преси – на виставці є перше число газети «Рух» з його публікацією. А ще колись на прохання Остапа Кривдика написав статтю в газетку «Майдан Могилянка» до ювілейного 50-го номера газети, а потім ми разом робили «Великих Українців». Інша випускниця вашого вишу Аня Гриценко була автором дизайну моєї книжки «Влада Тьми і Темників».

- Що Ви побажаєте могилянському самвидаву? Щоб він був. Бо зараз відбувається якась стагнація. Ось і «Бонет» загнувся.

- Так, але зявляються інші ресурси, такі як plazerzzi.org – веселі, влучні, сатиричні.

-Сатира, іронія – це добре, коли є, що критикувати. Якщо є люди, які вже відбулися, тоді вони можуть іронізувати. Але якщо повернутися до самвидаву – на мій погляд, якість поліграфії та колір, офсет не мають вирішального значення: якщо є, що читати, будуть читати голий текст. Самвидав може «дешево і сердито», але й ефективно, реалізовувати будь-яку творчу, художню чи політичну ідею – це перевага цього виду медіа над будь-якою іншою пресою. Інша преса ставить за мету отримання прибутку, просування інтересів власника, самвидав – це ідея.

-Дайте оцінку сучасній щоденній пресі в Україні.

- В Україні є, що почитати. Але також є й деякі незаповнені сегменти. Скажімо, мені не вистачає «головної щоденної газети». Бо в Америці є «Нью-Йорк Таймс», у Британії – «Таймс», у Польщі – «Газета виборча», а в Україні подібного видання немає. Бракує людини-«продюсера», який би придумав концепцію, знайшов інвестора, створив колектив однодумців, щоб втілити ідею такої газети. Потрібна газета мільйонним накладом, яка могла б «зв’язати» країну – від Ужгорода до Севастополя.

- Чи Ви хочете стати творцем такої газети?

-Ні, я б хотів бути її читачем. Мені подобаються завдання, реальні для втілення.

- Кого ви вважаєте елітою України?

-А чи вона взагалі є? На мій погляд, еліта – це не просто якісь люди, яких з невідомої причини так називають, або, як буває, самі себе до неї записали. Еліта має себе активно проявляти, а якщо цього не відбувається, то, може, її нема?.. Є окремі класні, ерудовані, фантастичні за своїм потенціалом люди: Ярослав Грицак, Наталія Яковенко, Оксана Забужко, о. Борис Гудзяк, Іван Малкович, -- але ж вони, на жаль, не так сильно впливають на суспільну думку, а на політику – так зовсім ні. Грицак і Забужко стараються впливати на суспільні процеси, але їхні статті та книжки не викликають загальносуспільного резонансу.

- За кордоном інакше?

-В більшості країн це більш викристалізовано, ніж у нас. В європейських країнах є люди, голос яких у критичних точках впливає на настрій суспільства. Голос еліти має звучати! Хто з наших «кандидатів в еліту» щось робить, щоб змінити суспільний песимізм?.. Навіть я його не чую. Де вже казати про пересічних українців, які живуть бодай у ста кілометрах від столиці…

-Чи могилянську спільноту можна вважати елітарною?

- Багато з ваших колишніх студентів – люди широкого світобачення, привабливі для працедавців. Викладачі часом дуже цікаві дослідники, популяризатори своїх наук. Але хіба вони сильно впливають на сьогоднішнє суспільство, формують його позицію? Думаю, що не дуже сильно. Вони суттєво програють впливу політиків, які, на жаль, «Могили» не кінчали... Після того як вмер «Бонет», майже перестав виходити самвидав, голосу університету я зараз практично не чую... Точніше, він слабший, ніж кілька років тому.

-Як криза може впинути на українську пресу?

- Видань уже стало менше, йдуть масові скорочення, «ріжуться» зарплати. Виживуть найпрофесійніші або ті, які мають найкращі «подушки безпеки» у вигляді валіз із готівкою від власників. Кращі шанси у тих, хто має реальні, а не дуті наклади, хто не дурить аудиторію і рекламодавців.

Криза має привести до підвищення якості преси. Зараз добрі журналісти й редактори «розмазані» тонким шаром над усім журналістським простором України. Хотів би думати, що медіа менеджери зможуть краще укомплектувати редакційні колективи, бо на ринку волею кризи з’явилося чимало гарних журналістів.

-Які Ваші майбутні проекти?

- Скажу лише, що вони будуть. Не хочу ділитися своїми планами. Але хотів би, щоб на базі колекції самвидаву був створений цифровий архів. Знаю, що академія хотіла б мати ці газети в себе, тож є над чим працювати.

Версiя для друку